Екстремальні морози й російська тактика «холодомора» знову поставили українські міста-мільйонники на межу виживання. Сьогодні Київ, Харків, Одеса та Дніпро опинилися на межі виживання: без світла, без води, без опалення

У свіжому епізоді UAFP Live з Романом Вибрановським, співзасновником Ukraine Facility Platform, розбирали не лише наслідки атак, а й управлінські помилки, які зробили цю зиму настільки болючою. Чому «все буде добре» стало фатальним самообманом, куди поділася міжнародна допомога, і яким насправді є план порятунку громад – ключові тези зібрали нижче.

Самообман замість підготовки: головна помилка цієї зими

Головна помилка – навіть не морози і не сам факт російських ударів, а те, як суспільство заколисували прогнозами. З одного боку звучало: «це буде найважча зима», з іншого – «але якщо не буде обстрілів, то ми пройдемо». І тут виникає просте питання: а чому не буде обстрілів? Хто сказав, що не буде обстрілів? Що на це вказувало?

Країна не зробила системної роботи над помилками. Потрібно чесно розібратися, хто не попереджав, хто створював ілюзію стабільності, хто не виконав «домашнє завдання». Мова не про пошук винного, а про те, щоб наступного разу не довіряти тим, хто вже помилявся.

Необхідний інститут репутації: дивитися, що люди говорили раніше, і робити висновки, щоб не повторювати ті самі помилки.

«Штабна шизофренія»: багато нарад не означає рішення

Влада любить створювати нові штаби, збирати наради, оголошувати «нові рішення», але в реальності це часто виглядає як перестановка тих самих людей. Це «штабна шизофренія».

Якщо подивитися на склад «нових штабів», там часто ті самі люди, які й раніше відповідали за сектор – просто на інших посадах. Дуже легко поміняти людей місцями і сказати: вони нові. Це неправда.

Головна проблема не в нестачі управлінських структур, а в тому, що від цих структур не з’являється базове – резервна генерація і живлення критичної інфраструктури. І коли після ударів зникає вода або тепло, це означає, що «готовність до будь-якого сценарію» існувала лише в заявах.

Куди поділася міжнародна допомога?

Допомога від донорів не зникла. Міжнародна підтримка була і залишається величезною – це і генератори, і мобільні установки, і кредити, і техніка для відновлення мереж.

Частина того обладнання, яке Україна поставила за час війни, настільки значна, що з нього можна було б скласти енергосистему середньої європейської країни.

Головна проблема – ефективність використання. Те, що стосується ремонту й відновлення, працює добре. А те, що стосується розбудови нового, – погано. Багато техніки, яку передали громадам, просто не підключена.

Подекуди обладнання лежить у містах (включно з Києвом) і не працює. Це треба чесно визнати і зробити висновки: підключати не «всюди», а там, де це буде найбільш ефективно – і не на один місяць, а з поглядом на кілька років наперед.

Чи можливий повний колапс енергосистеми?

Сценарій, коли енергосистема «зникне повністю», не реалістичний. Україна грає з Росією жорстоку гру на витривалість: вони б’ють – ми ремонтуємо. Енергетики постійно відновлюють систему, навіть коли РФ атакує повторно, чекаючи, поки ремонтники приїдуть на об’єкт.

Ключове питання не в тому, «скільки ударів витримає енергосистема», а в тому, скільки електрики вона зможе видати людям після чергової атаки.

Колапс можливий не як «кінець системи», а як ситуація, коли місто тимчасово залишається з мінімальним постачанням – поки відновлюють підстанції чи мережі. І тоді критично важливо, щоб у міста була внутрішня опора, яка дозволить пережити цей період.

Чому великі об’єкти приречені і що має їх замінити?

Централізована модель енергетики стала для Росії ідеальною мішенню. Коли система тримається на великих ТЕЦ і великих вузлах, достатньо вибити ключовий об’єкт – і цілі райони залишаються без тепла і води.

Вихід полягає у тому, щоб створювати велику кількість середніх потужностей від 1 до 15 МВт у містах або навколо міст. Це не означає повністю замінити споживання мегаполіса. Але це означає забезпечити головне – воду, тепло, каналізацію, роботу критичної інфраструктури, поки система ремонтується.

Децентралізована генерація – це ще й безпека в умовах війни: по великій кількості малих установок бити значно менш ефективно, ніж по одному великому об’єкту. Не вистачить ракет. Але ключове – такі установки мають працювати не лише «на випадок катастрофи», а й у нормальний час, бо без ефективності система не буде життєздатною.

Борги на ринку як бар’єр для нової генерації

Держава передусім має вирішити проблему із боргами на ринку електроенергії та правилами підключення.

В Україні є ринок електроенергії, де ціна змінюється по годинах. Але для роботи цього ринку всі мають розраховуватися. Натомість частина споживачів не платить (зокрема критична інфраструктура, водоканали). Іноді не зі своєї вини, бо їхні тарифи нижчі, ніж витрати на електроенергію. І тоді проблема перекладається на виробників електроенергії.

Це створює середовище, куди інвестор не зайде, бо немає гарантій розрахунків. Тому борги стають прямою перепоною для запуску нових потужностей.

Чому «перечекати» не спрацювало і що робити тепер?

Країна втратила час з 2023 року через поєднання двох речей.

  • Перша – спокуса «перечекати». Багато хто думав: якщо децентралізація – це довгий шлях до 2027 року, то навіщо починати зараз. Паралельно жила ілюзія «якщо обстрілів не буде, проскочимо». Не проскочили.
  • Друга – нездатність міст і бізнесу домовлятися. Бізнес навчився працювати на себе, але ще не навчився працювати одночасно і на себе, і на громаду. А громади часто не мають команди, яка може підготувати проєкт, порахувати економіку і привести інвестора.

Не буде «єдиного плану згори», Київ не вирішить, що і де будувати. Кожне місто і кожен район унікальні – громади мають формувати власну енергетичну модель.

Реальний план порятунку починається з того, що громада має чітко порахувати і спроєктувати, скільки і чого їй потрібно.

«Немає чарівної палички. Це довга історія, яка передбачає аналіз всього, що є в місті. Створення проєкту технологічного спочатку. Скільки сонця, скільки батарей, скільки когенерації, на чому може працювати…»
Роман Вибрановський
Співзасновник Ukraine Facility Platform

Успіх залежить від місцевого лідера і команди: потрібен мер, «якому не все одно», і команда, яка вміє рахувати економічний ефект і говорити з бізнесом та донорами мовою проєктів, а не лише просити. Якщо цього не зробити, сценарій наступної зими може повторитися.

Що насправді означає «євроінтеграція» в енергетиці?

Ми дуже любимо чарівні слова: децентралізація, євроінтеграція. Але євроінтеграція – це не «ми прийняли закон», який запрацює через три роки.

Євроінтеграція – це правила, які дозволяють працювати ефективно і уможливлюють прихід інвесторів.

Якщо Україна хоче нову генерацію, нові проєкти й гроші, це не про гасла. Це про нормальні правила ринку електроенергії, корпоративне управління, інтеграцію до європейських ринків – те, що реально відкриває двері для капіталу і технологій.

І коли хтось каже «з цим треба почекати, бо треба ремонтувати ТЕЦ» – це маніпуляція. Люди, які пишуть закони й підзаконні акти, не стоять зі зварювальним апаратом на підстанції. Вони можуть і повинні робити свою роботу паралельно.

Не чекати «рішень згори»: що робити на кожному рівні вже зараз?

На рівні квартири всі вже знають, що робити (павербанки, EcoFlow, базова підготовка). На рівні будинку – треба домовлятися, створювати ОСББ, ставити резервне живлення там, де це можливо. Комфорт залежить не від ціни, а від того, чи люди можуть між собою домовитися.

Далі місто має рахувати і планувати, а не чекати чарівника. З бізнесом говорити мовою контрактів: «у нас є підключення і потреба – заходьте, будуємо разом». З донорами – мовою проєкту: «ми порахували економіку, повернення, ефект – підтримайте інвестиціями, технологіями або страхуванням». А уряд має перестати «лікувати знеболювальним» і вирішувати системні речі – борги, правила підключення, ринок.